Молодь, що творить історію: від вулиць до парламентів

Часто лунає нарікання, що молодь сьогодні байдужа, занурена в цифрові світи та відірвана від суспільно-політичних реалій. Але чи так це насправді? Історія останніх двох десятиліть на пострадянському просторі – це епічна сага про те, як саме молоді люди, зі своїми ідеалами, смартфонами та непохитною вірою в майбутнє, стали головними архітекторами політичних зламів. Їхня участь давно вийшла за межі формальності – голосування раз на чотири роки. Вона стала живим, іноді невблаганним, рухом, що переплітає онлайн-активізм з офлайн-дією, культуру з політикою, вуличний протест з системною роботою.
Згадаймо Україну. Помаранчева революція 2004 року вперше масштабно залучила молодь як активну силу. Але справжнім уроком стали події Революції Гідності 2013-2014 років. Тоді студенти не просто вийшли на Майдан. Вони організували мережу волонтерських центрів: готували їжу, шили балаклави, будували барикади, створювали медпункти, координували допомогу через соцмережі. Це була політика як акт безпосередньої самодіяльності та самоврядування. Після перемоги Революції багато хто з них не пішов додому. Вони пішли добровольцями на фронт, створили волонтерські батальйони, розвинули могутню краудфандингову та волонтерську інфраструктуру, яка рятувала державу у найважчі часи. Сьогодні ці люди – у Верховній Раді, місцевих радах, успішні громадянські активісти. Їхній шлях: від протесту до відповідальності, від соцмереж – до інституцій. А з початком повномасштабної війни молодь знову на передовій: це IT-фахівці, що розвивають цифрові продукти для армії, медійники, що ведуть інформаційний фронт, тисячі волонтерів, які вибудовують логістику порятунку.
Грузія – яскравий приклад того, як молодіжна культура стає політичною силою. 2018-2019 роки. Небажання влади виконати обіцянку про перехід до пропорційної виборчої системи викликало хвилю протестів, які очолили саме молоді люди, часто представники творчих кіл. Але за рік до того ключову роль зіграла молодь у сутичці з російським депутатом Гавриловим у парламенті Грузії. Спонтанний, глибоко емоційний протест переріс у масштабні мітинги під гаслом «Гідність!». Молоді грузини, які вільно говорять англійською, орієнтовані на Європу, використовували соцмережі для мобілізації та трансляції своєї боротьби всьому світу. Вони показали, що для них політика – це питання цивілізаційного вибору та національної ідентичності. Їхня активність не вщухає і сьогодні, виливаючись у мітинги на підтримку України чи на захист євроінтеграційних курсів.
Вірменія 2018 року – це, мабуть, найвражаючий кейс мирного переходу влади через молодіжну мобілізацію. «Бархатна революція» на чолі з Миколом Пашиняном почалася з пішої ходи молодих активістів через усю країну. Це не був класичний мітинг у столиці. Це був повільний, вдумливий рух, що набирав сили і прихильників у кожному селі та місті. Молодь, що втомилася від корупції та однієї й тієї ж влади десятиліттями, стала рушійною силою. Вони використовували соцмережі для координації, але головною зброєю була мирна, але непохитна громадянська непокора. Школярі, студенти, молоді фахівці блокували урядові будівлі, займали публічні простори, демонструючи абсолютно новий формат політичної участі – горизонтальний, мережевий, креативний. Вони довели, що навіть у авторитарній системі можна домогтися змін без насильства, лише силою масової солідарності.
Навіть у надзвичайно жорстких умовах Білорусі 2020 року молодь показала неймовірну відвагу та інноваційність. Коли традиційні медіа були заблоковані, а опозиційних політиків заарештовано, саме молодь через Telegram-канали (наприклад, NEXTA) організовувала масові акції, розповсюджувала інформацію, координувала дії. Вони перетворили символіку на політичний інструмент: біло-червоно-білі прапори, вишиванки, портрети заарештованих стали знаками опору. Масштабні молодіжні флешмоби – велопробіги, квартальні, спонтанні аплодисменти у дворах – це була нова мова протесту, зрозуміла поколінню. Попри жорсткі репресії, студенти організовували страйки та петиції. Молоді білоруси продемонстрували, що політична участь може приймати форми тихої, але масової громадянської непокори та альтернативної самоорганізації в умовах, коли всі традиційні канали закриті.
Отже, як молодь може брати участь? Відповіді криються в цих історіях. По-перше, через цифровий активізм: створення контенту, факт-чекінг, організація в месенджерах, тиск через онлайн-петиції. По-друге, через волонтерство та громадянські ініціативи: допомога ЗСУ, екологічні проекти, допомога переселенцям – це теж політика, адже це формування суспільних зв’язків і вирішення проблем, до яких влада часто безсила. По-третє, через культуру та мистецтво: вуличний перфоманс, графіті, пісня, документальний фільм можуть бути потужнішими за політичну промову. По-четверте, через місцеве самоврядування: вступ до молодіжних рад, участь у бюджеті участі, ініціювання змін у своєму дворі, університеті, районі. І, нарешті, через входження у політику професійно**: створення молодіжних крил партій, участь у виборах, лобіювання молодіжних законопроєктів.
Історії успіху з України, Грузії, Вірменії та Білорусі говорять про одне: молодь не майбутнє, молодь – це сьогодення. Вони не чекають, коли їх запросять до політичних процесів. Вони входять туди самі, іноді через двері, іноді – через розбиті вікна, створюючи нові правила гри. Їхня сила – у вірі, технологічності, мережевості та радикальній чесності. Їхня участь – це не ритуал, а життєва необхідність. Бо політика – це не лише те, що відбувається в парламенті. Це те, що відбувається на вулиці, в твоєму телефоні, у твоєму селі, у твоїй голові. І сьогодні саме молодь найкраще це розуміє.