Співпраця громадянського суспільства під час криз: досвід України, Вірменії та Грузії

У час викликів, коли державні інституції часто виявляються перевантаженими або недостатньо гнучкими, саме громадянські організації демонструють неймовірну здатність до самоорганізації, оперативної взаємодії та забезпечення життєво важливих потреб. Досвід країн, які пройшли через війни, природні лиха чи політичні потрясіння, як-от Україна, Вірменія та Грузія, яскраво ілюструє, що співпраця в третій секторі стає критичною опорою для суспільства.
В Україні з початком повномасштабного російського вторгнення у 2022 році миттєво сформувалась безпрецедентна мережа взаємодії. Численні волонтерські, правозахисні, гуманітарні та культурні ініціативи не лише посилили свої зусилля, а й створили щільні альянси. Вони координувалися через онлайн-платформи, такі як “Вогник”, спільні чати та штаби. Логістичні ланцюги, створені одними організаціями, використовувалися іншими для доставки медикаментів, продуктів та генераторів. Правозахисники об’єднували зусилля для документування воєнних злочинів, а мистецькі проєкти співпрацювали з психологічними службами для допомоги внутрішньо переміщеним особам. Ключовим було розподілення ролей: одні фокусувались на евакуації, інші – на наданні юридичних консультацій, треті – на психологічній реабілітації. Ця мережа стала паралельною, але взаємопов’язаною системою, що доповнює та часто передує офіційним державним діям.
Вірменський досвід, зокрема під час конфлікту в Нагірному Карабасі 2020 року та після нього, а також під час масового притоку біженців у 2023 році, показав, як громадянський сектор може стати основним каналом гуманітарного реагування. Організації, такі як “Ми є”, “Вордан Кармір” та безліч інших, працювали у тісній координації. Вони створювали спільні бази даних потреб, централізовано збирали допомогу, організовували тимчасове житло та медичну допомогу. Особливістю стало активне залучення вірменської діаспори через партнерство з міжнародними благодійними фондами, що дозволило оперативно залучати ресурси. Співпраця також виходила за рамки безпосередньої допомоги: організації об’єднувалися для адвокації інтересів біженців, надавали правову підтримку та займались соціально-економічною інтеграцією.
Грузинське громадянське суспільство, загартоване кризами, починаючи від війни 2008 року та закінчуючи пандемією COVID-19, демонструє високий рівень інституційної співпраці. Під час пандемії, наприклад, різні НДО швидко сформували коаліції для протидії наслідкам. Правозахисні групи моніторили дотримання прав людини в умовах обмежень, екологічні організації забезпечували інформування про безпеку, а соціальні служби адаптували свою роботу для підтримки вразливих груп. Важливим механізмом стали платформи на кшталт Грузинської асоціації громадянського суспільства (GACS), які забезпечили постійний обмін інформацією та спільну адвокаційну діяльність. Це дозволило не тільки ефективно реагувати, але й спільно впливати на політику уряду в кризовий період.
Спільними рисами для усіх трьох країн є: **швидке встановлення комунікаційних мостів** між організаціями різного профілю; **гібкий розподіл обов’язків**, заснований на компетенціях та наявних ресурсах; **активне використання цифрових технологій** для координації; та **побудова партнерств з міжнародними донорами, бізнесом та органами місцевої влади**. Криза в цих країнах не лише перевірила міцність громадянського суспільства, а й стала каталізатором його консолідації. Співпраця перестає бути просто ефективним інструментом – вона перетворюється на форму суспільного імунітету, коли мережа, побудована на довірі та спільній меті, здатна протистояти будь-яким потрясінням, рятуючи життя, захищаючи гідність та відбудовуючи майбутнє.