Як міжнародні санкції впливають на права людини: аналіз випадків

Міжнародні санкції є інструментом зовнішньої політики, спрямованим на досягнення політичних, економічних чи безпекових цілей, таких як стримування агресії, протидія поширенню зброї масового ураження чи захист прав людини. Вони можуть бути багатосторонніми (наприклад, запровадженими Радою Безпеки ООН) або односторонніми (від окремих держав чи союзів, як ЄС чи США). Однак їхній вплив на права людини є неоднозначним: санкції можуть сприяти захисту прав, тискуючи на порушників, але часто призводять до негативних наслідків для цивільного населення, порушуючи економічні, соціальні та культурні права.
З одного боку, санкції спрямовані на відповідальність за грубі порушення прав людини. Наприклад, цільові (або “розумні”) санкції, такі як замороження активів, заборона на подорожі чи секторальні обмеження, дозволяють впливати безпосередньо на еліти та відповідальних осіб, минимизуючи шкоду для населення. Дослідження показують, що в деяких випадках санкції сприяли покращенню дотримання прав людини, наприклад, у Демократичній Республіці Конго, де загроза санкцій змусила озброєні групи звільнити дітей-солдатів. Аналогічно, санкції проти режимів, що вчиняють систематичні порушення, можуть сигналізувати про міжнародну солідарність з жертвами та стимулювати внутрішні зміни.
З іншого боку, емпіричні дослідження переважно свідчать про негативний вплив санкцій на права людини в країнах-цілях. Комплексні санкції часто призводять до погіршення економічної ситуації, зростання бідності, обмеження доступу до їжі, ліків та освіти, що порушує права на здоров’я, харчування та розвиток. Згідно з численними звітами ООН та академічними дослідженнями, санкції посилюють нерівність, підвищують смертність (особливо серед дітей та вразливих груп) і можуть провокувати репресії з боку режимів, які використовують зовнішній тиск для виправдання внутрішнього контролю. Наприклад, у Іраку 1990-х років санкції спричинили значне зростання дитячої смертності через брак медикаментів та харчування. Подібні ефекти спостерігалися в Ірані, де санкції обмежили імпорт ліків, погіршивши доступ до лікування, та в Кубі, де довготривалий ембарго США призвело до хронічних проблем з охороною здоров’я та харчуванням.
У випадку Венесуели санкції США, запроваджені з 2017 року, сприяли економічному колапсу, масовій еміграції та погіршенню гуманітарної ситуації, хоча їхньою метою було тиск на режим Мадуро за порушення прав людини. Дослідження вказують, що санкції часто не досягають політичних змін, але посилюють репресії: режими перерозподіляють ресурси на користь лояльних еліт, а опозицію звинувачують у “зраді” через зовнішній тиск. У Північній Кореї санкції не зупинили ядерну програму, але обмежили гуманітарну допомогу, погіршивши умови життя населення.
Щодо Росії, санкції Заходу після анексії Криму та повномасштабного вторгнення в Україну 2022 року мали на меті стримування агресії та захист прав людини в окупованих територіях. Вони вплинули на економіку, але режим адаптувався, переорієнтувавши торгівлю, а негативні ефекти (інфляція, обмеження імпорту) частково торкнулися населення. Водночас санкції проти російських посадовців та пропагандистів сприяли ізоляції порушників прав людини в окупованому Криму та на Донбасі.
В Україні санкції проти російських громадян та компаній, запроваджені РНБО, часто критикуються правозахисниками за потенційні порушення прав людини, зокрема права на справедливий суд та майно, оскільки вони застосовуються позасудово. Однак у контексті агресії вони спрямовані на захист національної безпеки та прав українців.
Загалом, література (звіти ООН, дослідження Peksen, Rodríguez та інших) свідчить, що негативні гуманітарні наслідки переважають, особливо при комплексних санкціях: 30 з 32 досліджень знаходять погіршення показників бідності, смертності та прав людини. Позитивні ефекти частіше спостерігаються при цільових санкціях з гуманітарними винятками. Для мінімізації шкоди рекомендується проводити попередні оцінки впливу, забезпечувати гуманітарні виключення та координувати санкції міжнародно.
Таким чином, санкції є подвійним інструментом: вони можуть захищати права людини на глобальному рівні, але часто порушують їх на локальному, вимагаючи балансу між політичними цілями та гуманітарними принципами. Подальший розвиток “розумних” санкцій з акцентом на пропорційність та моніторинг є ключем до ефективності без надмірної шкоди.